Як тільки ми отримали наші візи, то відразу вибрались в мандри, хоч і близенько, та все ж. Нова поїздка - новий досвід. Вперше їхали за кордон машиною і з дитиною. Основною метою поїздки було відвідати Старе Село на Любачівщині, звідки були переселені дідусь і бабуся Павла, тому маршрут подорожі вималювався сам. Їхали через пункт пропуску Будомєж-Грушів, на кордоні провели десь 40 хв, було 2 колони, сусідня рухалась значно швидше, тому теорія ймовірності і тут має місце. Час пройшов швидко, поки Павло відкривав-закривав машину і документи, я встигла погодувати Аню, а вона в свою чергу порозглядати прикордонну собаку :)
Від кордону ще хвилин 20 і ми в Любачеві. Гарненьке, чисте та охайне містечко. Ми звернули увагу на акуратні газони, подекуди обсаджені чорнобривцями.
Побачили цікавий дитячий майданчик, та не заходили, а то б провели там найближчу годину це точно :) Час вже десь сісти на обід.
Посередині маленький, грайливий фонтан :)
Мама намочила ноги, проте доця залишилась вдоволена :)
Для Ані поки фонтан цікавіший за будь-яке сімейне селфі :)
Павло уподобав собі велетенські світлофори :)
Загалом, ми туристи якісь неправильні, дружньо оминали церкви-музеї-пам'ятники, натомість вишукували всякі різні цвітуйочки і дерева :)
Ну що ж прийшов час обіду і в дорогу.
Різниця у часі зіграла нам на руку - по відчуттях 13, а на годиннику тільки 12. Рушили ми в сторону Старого Села, що в напрямку Олешичів та Ярослава. Аня напрочуд легко заснула і, загалом, в дорозі поводила себе чемно.
Дорога через Старе Село була така ж хороша як і траса :), саме село невеличке та чепурне. Зустріли якусь польську пані, розпитали як проїхати до українського цвинтаря і подались шукати частинку України у вказаному керунку: "- Там, за церквою наліво, повз поле...".
Цвинтар зарослий деревами і бур'янами, сумне враження. В правому куті від входу знаходиться пам'ятна плита, присвячена воїнам УПА та тим українцям, які не змогли покинути рідну землю і дім. Серед них, в тому числі, родичі Павла (прадід та брат бабусі), були серед числа вбитих польськими шовіністами 17 мирних українців... загинули тому, що були українцями.
На такій трохи сумній ноті ми рушили в сторону Ярослава. До готелю добрались десь біля 3 години дня. Оглянули кімнатку, відпочили, перекусили і почали придивлятись куди поїхати повечеряти. В новій хаті завжди купа іграшок, найбільше тут Ані сподобався телефон :)
У дворі готелю ми знайшли міні дитячий майданчик. Дві гойдалки і гірку, саме те що для Ані зараз актуальне. До ресторану готелю збирались гості на весілля, тому ми поспішили знову пакувались в машину, щоб не майоріти перед їхніми очима :)
В Ярославі нам сподобалось. Гулялось вільно і радісно. Машин і людей на вулиці було не багато, що створювало легкість.
Ані багато для щастя не треба, мама-тато і щось нового помацати :)
Милі дівчата так душевно зіграли на гітарі, що захотілось сісти біля них і заспівати не зовсім зрозумілою мені польською мовою. Легенька ностальгія, про юнацькі роки, закралась у серце, але ще швидше покинула його, бо у нас тривала сімейна мандрівка :)
Ну що тут скажеш, поляки Україну поважають, от навіть смітники у синьо-жовтий фарбують)
Дуже часто виникає відчуття, що ми вдомв, багато схожого з Жовквою та Львовом в архітектурі.
Так добре просто гуляти, без конкретного плану, але це мабуть працює тільки тоді, коли місто невеличке :). В подорожі користувались програмкою MAPS.ME. Дуже зручно знаходити де поїсти, що подивитись, оптимально будує маршрути до пункту призначення.
Приємно бачити сонячні батареї на звичайному будиночку. Хочеться, щоб у нас теж було побільше такої практики.
- Аня, а де дядько має носик?
- Тут! :)
Погуляли поміж приватних садиб. В них тут особлива любов до газонів, хоча, це мабуть норма, просто у нас цього бракує. Видалось, що у всіх господарів є своя газонокосарка. У садочках велике різноманіття дерев, квітів і рослин. Деякі вперше бачу. Павло, жартує, каже, що у них все так гармонійно і затишно, бо нема величезних парканів :) І справді паркани, зазвичай майже "прозорі", але підібрані зі смаком (особливо на фото внизу :) ), це додає відчуття щирості і відкритості.
Насправді нижня фотографія передає любов місцевих жителів до краси і порядку. Жіночка підмітає, збирає каміння і висаджує квіти навіть не на бічній дорозі, а б сказала на занедбаній стежині. Нам до такого, видається, ще трошки треба все таки рости..
Погуляли-помилувались і вирішили піти оглянути фортецю, що височіла над нами на горі святого Миколая.
На території монастиря затишно. Багато дерев, ялинок і навіть агави ростуть у вазонах :)
Аня зірвала ромашку і зробила їй "любить - не любить" :)
Більше фото Ярослава.
Ранком знову в дорогу. Перемишль зустрів нас похмурою погодою і дощем.
У Швейка популярний ніс, не одна Аня його чіпала :)
Оглянули Перемишльський замок. Всередину заходити не хотіли, та й Ані приємніше на свіжому повітрі :)
Біля парку побачили свіжо збудований спортивно-розважальний комплекс. Помріяли про таке у нашому Кайзервальді і помандрували далі. Хоча, може це й добре, що наш парк Знесіння "дикий", є куди втекти від шумного міста :)
В парку добре, та час повертатись в реальність. Наступні декілька годин ми провели у Санові, щоб тепер цільово використати нашу з Анею шопінг візу :)
Втомлені і щасливі подались ми до кордону на перехід Мидика-Шегині. Ще трошки і ми дома, як солодко все таки у рідній хаті!
Між іншим, зловили себе на думці, що так в тих поляків усе чисто, прибрано і акуратно, що аж скучно стає :):) Мабуть, до Європи потрібно йти поступово... :)
